Пишіть на адресу:


Індивідуальні та групові, класичні та VIP - екскурсії
з ліцензованим приватним гідом та екскурсоводом по Львову і його околицях:
замках, палацах та монастирях Галичини, Поділля, Волині та Карпат


+38 093 769 38 44
+38 067 394 58 53
+38 050 036 20 62

Акції на екскурсії

Свята і фестивалі

Пошук житла

Де поїсти

Інтернет-кафе

Веломагазини

Погода Львів


Головна  Екскурсії по Львову   Заміські екскурсії  Тематичні екскурсії

Автоекскурсії   Активний відпочинок  Велоекскурсії  Лижні тури

Тури для гурманів   Галицькі містечка   Ціни   Відгуки

Безкоштовні велоекскурсії по Львівщині

Екскурсія на Дрогобицький солевиварювальний завод (жупу)

Найстаріше діюче підприємство України (діє з 1250 р.)

Екскурсія на Дрогобицький солевиварювальний завод входить у туристичний маршрут: Екскурсія у Тустань. Через галицьку провінцію та карпатські перевали.

Ще в добу Київської Русі (Х-ХIII ст.) Дрогобич був відомий як центр солеварної промисловості Прикарпаття і відігравав важливу роль в економічному і культурному житті західноукраїнських земель. Автор Києво-Печерського Патерика в 1097 році записав, що як тільки припинився довіз солі з Галицької і Перемишльської земель, то "не бисть солі по всій Руській землі". А дрогобицькі солеварні здавна були найбільшими в Перемишльському князівстві. Техніка солеварного виробництва тут досягла високого на свій час рівня. Недарма в Дрогобичі протягом багатьох віків, навіть у XVIII ст., продовжували виварювати сіль у кованих "черінях" і формувати її в конічні грудки (головажні, пізніше топки) за способом, що виник ще в часи Київської Русі.

До речі, дрогобицька солеварня щонайменше від XIII ст., а можливо і раніше безперервно діяла на одному і тому ж місці, біля джерел "сировиці" - соляної ропи. Тому Дрогобицький солеварний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством на Україні. В "Паспорті підприємства" вказана дата заснування заводу - 1250 р. В останні десятиріччя існування Галицько-Волинського князівства одним з найбагатших міст Прикарпаття став Дрогобич. Його розквіту сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині. Холмської землі, Київщини.
Тому найдавніша частина міста лежала навколо джерел сировиці - соляної ропи. Тут із сировиці виварювали сіль, тут же її продавали купцям, які прибували звідусіль.
У 1339 році Дрогобич був загарбаний польськими феодалами і дрогобицька сіль стала королівською власністю.
Найбільш ходовим товаром на той час у Дрогобичі була сіль. По неї сюди прибували чумаки з різних кінців України - з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна - ком'яги і сплавляли до Прип'яті, а далі Дніпром аж до самого Києва.
Із Закарпаття прибували верховинці з кіньми, але без возів. Вони набивали сіллю тайстри, прив'язували їх до коней і рушали в дорогу. А пізно восени і взимку й дрогобичани збиралися у гурти по кільканадцять возів і везл сіль на продаж Львівським купцям - соляникам, в Холмщину або і далі, в польські краї. Чумаки, що приїжджали по сіль, найчастіше ставали табором на майдані поблизу церкви Юра.
Тут невпинно кипіла важка праця - з двох криниць видобували соляну ропу. Пара волів обертала закріплене на залізному денці веретено. З скрипом крутився вал, і на поверхню піднімалися зшиті з волових шкір великі "коші" повні сировиці. З кадубів при криницях сировиця текла до дерев'яних веж, де висіли черіні з залізної бляхи. Під черінями палахкотіло полум'я, сировиця випаровувалась і залишалась вогка гаряча сіль. її набивали в дерев'яні форми, сушили і готові топки (конічні грудки) солі складали рівними рядами на вози з високими полудрабками. Сіль у таких топках користувалася на Наддніпрянщині найбільшим попитом ще з часів Київської Русі.
Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих королю. Король, звісно, до Дрогобича не заїжджав. Він віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.
Протягом ХІV-ХV століття вони майже безперервно були управителями й головними працівниками жупи (стара назва солеварні) в Дрогобичі - уміло догоджали королям і про власний зиск не забували. Італійці, треба віддати належне, виробляли сіль високої якості. Вони значно розширили торговельні зв'язки Дрогобича з Європою. Та, діючи монопольно й наживаючись експлуатацією, часто спричиняли в місті конфлікти. У 1491 році конфлікт італійців з дрогобичанами та приїжджими купцями розв'язувався королівським указом. При тому було постановлено, аби для вантаження солі вироблялися вози довжиною на 14 п'ядей, шириною на 17 соляних топок на дні і на 20 - вгорі, висотою на 20 топок, поставлених одна на одну. Віз такої конструкції вміщав 6000 топок солі. Незабаром, з метою дотримання вулиць в доброму стані, дрогобичани одержали право побирати 3 динари від воза, який переїжджав через місто із сіллю чи товарами. З опису 1768 року знаємо, що вулиця Жупна (вона існує й досі) мала дерев'яний настил. Із територією жупи її єднав міст, побудований над досить глибоким тоді потоком Побук. У часі згадуваного опису на дрогобицькій жупі діяли дві криниці: Королівська (шурф № 1) і з відновленою приватністю - барона Гартенберга (шурф №2). На обох дозволявся солевидобуток на користь так званого "шпиталю для убогих" - невеликої лікарні при костелі. У 1565 році в Дрогобичі було виварено 26 тисяч бочок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі.

На солеварному заводі працював Юрій з Дрогобича, син Михайла Доната. Котермаком його названо в нотації одного з його знайомих про смерть. Не виключено, що це було прізвисько. Перший з нашої країни автор друкованої книжки, перший руський доктор медицини, один з ректорів знаменитого Болонського університету в Італії, один з деканів не менш славетного в Європі Краківського університету, сучасник і в багатьох проблемах однодумець Леонардо да Вінчі, учитель (це ймовірність дослідників) Миколая Коперніка - такою повстає перед нами ця людина. Про час народження Юрія з Дрогобича не збереглося жодних відомостей. Він ходив учитися грамоти до дяка церкви Юра. Малий Котермак швидко навчився не тільки читати Псалтир та часословець, але й писати, а також латинської мови. Знаючи латину, Юрко розумів трохи італійську мову. Його стали кликати перекладати, коли сусідам - дрогобичанам треба було про щось домовитись з італійськими панами. Швидко малий Котермак добре оволодів італійською мовою і італійці доручили йому лічити топки, що їх вантажили на вози.
Довідавшись, що в Юрія помер батько, жупний урядник запропонував хлопцеві; якому вже йшов шістнадцятий рік, найнятися писарчуком до Львівської контори. У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Але його мрією був університет. Найближчим до України був університет у Кракові.
Важко було в ті часи бідним людям здобути освіту. З 1411 до 1600 року тільки 32 мішанини Дрогобича вчилися в Краківському університеті. Найвйдатнішим з них був Юрій Котермак, який вибрав своїм псевдонімом назву рідного міста і підписувався Юрій Дрогобич. Він навчався в Краківському університеті з 1460 року. В 1470 році здобув ступінь бакалавра, а в 1472 році - магістра. Після того поїхав до Італії, в Болонію, яка славилася своїм університетом, і очевидно в 1482 році він здобув звання доктора філософії та медицини. В Болонському університеті Юрій Дрогобич викладав астрономію і медицину; в 1481-1482 роках був ректором цього найстарішого в Європі вищого учбового закладу. У 1483 р. в Римі була видана його наукова праця з астрономії - перша друкована книга українського автора. В ній вперше в історії друкарства названо Київ, згадано рідні міста Юрія Дрогобича - Львів і Дрогобич. З кінця 80-х років XV ст. до смерті (1494 р.) Юрій Дрогобич викладав на медичному факультеті Краківського університету. Вчений - гуманіст родом з Дрогобича зробив серйозний вклад в розвиток науки.

Сіль справедливо вважають матір'ю Дрогобича. Відомо що з 1340 року на гербі міста з'являються у красивій симетрії дев'ять топок солі. Вони розміщалися на блакитному щиті на грудях білого орла. У 1788 році польський орел був викинутий з герба австрійським цісарем і замінений піднесеною над щитом короною. Оскільки на той час дрогобицька жупа випускала продукцію в бочках, то замість топок на гербі вмістили - дев'ять бочок. В 1769-1772 роках на королівській жупі, де працювали наймані . зваричі добуто по 32-41 тисячі бочок солі в рік.
З переходом у 1772 році Галичини під владу цісарської Австрії, а від 1867 р. - цісарсько-королівської Австро-Угорської імперії, дрогобицькі шахти склали одне державне підприємство. У другій половині позаминулого століття воно давало щорічно від 5000 до 8500 тонн солі. Кустарний промисел на той час занепав. Сіль розвозили по містах і селах Холмщини, Волині, Наддніпрянщини. Місто славилось своїм солеварним виробництвом, яке було власністю австрійського імператорського двору. В 1868 році на соляній жупі в Дрогобичі, виробилось 79889 центнерів харчової і 9984 тваринницької солі. На той час це була досить значна кількість. Працювало тут близько 60 робітників і службовців, майже половина з яких були сезонними.

У 1914 році Дрогобиччина стає ареною першої світової війни. Влада періодично змінювалась. У вересні в Дрогобич увійшли російські війська, а у травні 1915 року у місто знову повернулись австро-угорські та німецькі війська. Злидні і страждання, породжені війною, терор викликали обурення простих людей. Уже в грудні 1917 року та в січні 1918 року почалися страйки на дрогобицьких підприємствах. Робітники солеварні виступали проти війни, вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Наприкінці 1918 року в результаті жорстоких поразок у першій світовій війні монархія в Австро-Угорщині впала, український народ в листопаді 1918 року взяв владу у свої руки і проголосив Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). В кінці 1918 року в теперішньому приміщенні контори солезаводу засідала перша робітнича Рада, яка була створена у листопаді 1918 року в Стебнику. Але вже в травні 1919 року війська поляків зайняли Дрогобич. 20 - річний період панування Польщі не сприяв розвиткові економіки заводу, навпаки - скоротилося виробництво солі. У вересні 1939 року радянські солдати перетнули кордон польської держави. З приходом нової влади почалася індустріалізація. Збільшувалось виробництво солі. Дрогобицький соляний завод у першому кварталі 1940 року виробив 1802 тонн солі, тоді як за весь 1939 - 1640 тонн. Та праця робітників була перервана нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз, 4 липня 1941 року німецькі війська увійшли до Дрогобича. Почалися страшні роки німецької окупації. 6 серпня 1944 року було визволено місто від німецьких окупантів і з перших же днів почалася відбудова зруйнованого господарства, в тому числі і солеварного заводу.

У 1948 році вперше розпочато механічне йодування солі мокрим методом. 1955 року на заводі був запроваджений механічний вигріб солі, а у 1963 році встановлено сушильний барабан і два автомати по розфасовці солі. Умови праці солеварів значно покращали.
У 1974-1981 роках Львівською геологорозвідувальною експедицією проведені геологорозвідувальні роботи на кам'яні солі з метою збільшення сировинної бази солезаводу. Пошуковими роботами виділено перспективне Губицьке родовище кам'яних солей в кількості 25 млн.т, яке по якості придатне до підземного видужування з метою одержання високоякісної сировини, що в свою чергу дозволить збільшити виробицтво солі з 8 до 30 тис.т в рік з терміном експлуатації 50 років. У 1989 році побудований розфасовочий цех з відділенням сушки, де встановлені нові автомати фасування солі в поліетиленові пакети.
Ленінградським інститутом ВНДІГ розроблений проект на спорудження розсолопромислу добутку розсолу методом підземного вилуговування.
Виробництво виварної солі на Дрогобицькому солевиварювальному заводі засноване на випарці природних неочищених розсолів в черінних агрегатах. Наявне черінне виробництво харчової солі знаходиться в незадовільному стані, у зв'язку з чим виникає потреба будівництва нового цеху випарки солі. Прийнята в проекті технологія солі базується на випарці очищених розсолів в випарних агрегатах погружного горіння (розробка Київського політехнічного інституту), проект виготовив інститут "Укр ПКТІ сіль " в 1994 році.

Дрогобицьке родовище природих розсолів було відкрито ще в середньовіччі. Спочатку це були криниці, шурфи, з яких видобували розсоли за допомогою дерев"яних відер, потім модернізували - за допомогою коней або волів витягували зшиті з волових шкір великі "коші" заповнені розсолом (сировицею). Природні розсоли утворюються в зв'язку з розчиненям соленосних порід воротищенської серії прісними водами, які інфільтруються із четвертинних відкладів.
Існує проект на базі солеварні, яка діє з XIII ст., та храмів св.Юра і Воздвиження Чесного Хреста створити туристичний комплекс - заповідник. Це ж бо найстаріше передмістя Дрогобича-Зваричі. Адже на даний час сировинною базою підприємства служить шурф №1(szyb Krolewski № 1), який введений в експлуатацію ще в 1473 році. Поперечий розріз цього шурфа 3,5 х 2,5 м , глибина 48,0 м, а насос для викачки розсолу встановлений на глибину 47,7 м. Дебіт шурфа складає 55 м3/добу, середня мінералізація розсолу 300 г/л.
Розсіл з шурфа №1 подається по розсолопроводу в дерев'яні розсолозбірники (побудовані відповідно в 1873-1878 роках), а з них один раз в зміну самопливом подається на два черені для випарки солі.Випарні установки складаються із черенів , які нагадують ванну чотирикутної форми звареної з листової сталі товщиною 8-10 мм. Висота бортів кожного череня складає 0,7 м , довжина 12 м і ширина 8 м. Черінь розміщується над газоходами топок і зверху перекритий по всій довжині і ширині дерев'яним ковпаком від центру якого відходить паровитяжна труба чотирикутної форми. Механічний вигріб розміщений під вигрібним ковпаком і приводиться в рух електродвигуном через редуктор при допомозі ланцюга Галля. Розсіл в черенях нагрівається до температури кипіння 105-108° С. При такій температурі добре йде процес випарювання. Температура в топці череню повинна бути в границях 1000-1100° С , а температура газу на виході із топки 400-450° С. Норма випарки солі з одного череня 2,6- 2,7 т за зміну. Вигріб солі проводиться два рази за зміну, зміна продовжується 8 годин. Підживлення череня свіжим розсолом повинно продовжуватися не більше 25 діб, після цього агрегат необхідно зупинити на ремонт і збивку черінного каменю.
Час зупинки череня на поточний ремонт і збивку каменя не повинен займати більше 36 годин. Під черенями розміщені топки, які працюють на природному газі .
Внаслідок випаровування води проходить перенасищення розсолу і виділення кристалічної солі, яка осідає на дні черенів. Сіль, яка випала, вигрібається з днища череня при допомозі скребкового механізму в лоток транспортера. Із лотка сіль з вмістом вологи до 12 % подається в центрифугу, в якій вона обезводнюється.
Після фугування в центрифузі в солі залишається до 5 % вологи. В центрифузі проводиться йодування солі мокрим методом з розрахунку 67 г йодоватокислого калію на 1 т солі. Відфугована сіль із центрифуги подається скребковим на стрічковий транспортер, який сіль доставляє до приймача сушильного барабану.
Для сушіння солі, як сипучого матеріалу , використовується сушильний барабан, який обігрівається повітрям нагрітим до 260-300° С топковими газами в особливому теплообміннику, який називається калорифером. Нагріте повітря пропускається в середину сушильного барабану, яке стикається з сіллю і її висушує. Гаряче повітря подається в барабан з протилежної сторони. Волога сіль, рухаючись в напрямі обертання барабану, піднімається до його середини і падає вниз, обтікається повітрям , завдяки чому забезпечується велика поверхність випаровування вологи. Висушена і просіяна сіль з сушильного барабану поступає в бункери. Сіль з бункерів подається в фасувально-пакувальний автомат. Фасування солі в поліетиленову плівку проводиться на автоматі М1-АРЖ з продуктивністю 50 пакетів /хвилину, масою 0,75 кг. Також проводиться пакування солі насипом в поліпропіленові мішки масою 40 кг.

Враховуючи економіку нашого краю, а саме, розвиток солеваріння, великим центром якого був Дрогобич, то і специфічні знаки - символи солеварів мусіли якось відбитися в його гербі. Згідно народних переказів, першим символічним знаком міста Дрогобича княжих часів був якраз віз, наповнений сіллю. А сам віз в цей час був одночасно і мірою ваги, адже це полегшувало працю митникам. В документах XIV - XV століть, писаних латинською мовою, часто згадуються "руські теліги". В інших документах згадуються точні розміри тих теліг, які, як вже знаємо, були своєрідним еталоном для перевезення солі.
Вперше дрогобицький герб згадується в настінному написі польського костелу, який був виявлений під час його реставрації в 1789 році. На південній стіні бічної Нави було намальовано польського короля Казимира Великого і під ним поміщено напис: "Казимир III Великий, король польський по з'єднанню Русі з Польщею року 1339 надає місту соляні топки".
Дрогобичани короля зустріли прихильно, в знак миру і прихильності вони вручили йому велику буханку хліба і кілька топок солі, які були вложені на дерев'яній таці в піраміду. На другий день перебування короля у дворі жупника було зачитано привілей, що осада дрогобицька від тогочасного дня (тобто 1340 р.) одержує право містечка і також одержує герб білого орла з блакитним щитом на грудях, на якому зображено 9 топок солі.
Як ми бачимо, на дрогобицькому гербі топки солі - плоди діяльності дрогобицьких солеварів "зваричів". Але чому якраз дев'ять, а тому що в цей час місто складалось із восьми передмість і одного середмістя. Центральна частина міста була захищена валами і частоколами, осередком її була прямокутна ринкова площа - "торговиця". Тут стояв будинок ратуші, оточений ятками ремісників і крамарів. В центральній частині міста мешкали багаті люди - війти, бургомістр, члени ради й інші заможні купці, ремісники, шинкарі. За межами валів було вісім передмість (Завіжне, Задвірне, Лішнянське, Зваричї. Плебанія, Війтівська гора, Міські загороди, Панський лан), які мало відрізнялися від сіл. Тут в убогих хатах, покритих ґонтами або соломою, мешкало більшість трударів - ремісники і хлібороби. Сьогодні на гербі Дрогобича нема ні хижого орла, ні панівної корони, а сіль залишилася . Дев'ять білосніжних топок на блакитній частині геральдичного щита, а на верхній жовтій частині зображено герб України-Золотий Тризуб.

На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: "Сіль кухонна виварна йодована" і "Сіль кухонна виварна без добавок", які мають "Сертифікат відповідності Державної системи сертифікації УКРСЕПРО" зареєстрований в Реєстрі за №11А 1.021.Х003763-07. Сіль відповідає вимогам ДСТУ 3583-97 (ГОСТ 13830-97) "Сіль кухонна. Загальні технічні умови".


2003 р.


М . Ф. Юрчик,
екскурсовод Дрогобицького солевиварювального заводу

Екскурсія на Дрогобицький солевиварювальний завод входить у туристичний маршрут: Екскурсія у Тустань. Через галицьку провінцію та карпатські перевали

 


Фото- та відеозйомка екскурсій

Послуги для туроператорів та турагентів

Робота для екскурсоводів

free counters

bank-ua.com
bank-ua.com
bank-ua.com
bank-ua.com






счетчики посещений сайта
iphone 3g